| Уперше почула Марійку Бурмаку на фестивалі «Червона рута» 1989-го. Потужна енергетика дев’ятнадцятирічної дівчинки з акустичною ґітарою піднімала стадіони, трусила багатотисячною авдиторією, витискала сльози на зрілих очах. Сьогодні Марія Бурмака — Заслужена артистка України, кандидат філології — публічна особа в гостях рубрики «Читають всі!».
Kr.: Ви — людина, засадничо пов’язана освітою з книжкою, зі словом, як співачка й поетка. Але ж ритм сучасного життя диктує свій графік і стиль. Читаєте зараз?
М.Б.: Звичайно, постійно цікавлюся літературним процесом, новинками, хоча й не вдається читати стільки, скільки хочеться. От уже давно мрію нарешті прочитати «Нудоту» Сартра-вже давно придбала, а для прочитання все часу нема. Водночас шукаю книжку Єлінек «Піаністка». Бачила багато критики, і мені здалося, що саме в ній знайду відповіді на власні запитання — про роль жінки в цьому світі. Часом, після концертів, коли не можу заснути, звертаюся навіть до літератури для релаксу — Акунін там, детективи. Тобто, не можу заснути, якщо чогось такого не почитаю( Бо часто з такою літературою, буває, і на третій сторінці засинаю).
Kr.: Як Ви ставитесь до того, що пишуть жінки: це — література саме для жінок, чи це справжня Література, ексклюзивний напрямок, факт культурологічний?
М.Б.: Що вважати жіночою літературою? Так, існують книжки, які переважно читають жінки, захоплені мексиканськими серіалами. Я не можу читати любовні романи, оті, що в кишеньковому форматі, там — «кровь, любовь, морковь». Це не для мене. Але в популярних жанрах існують зразки зовсім різної вартости, є дуже талановиті взірці. От лежать на вашому столі Світлана Поваляєва «Ексгумація міста», Марина Гримич «Егоїст», Світлана Пиркало «Зелена Маргарита» — прекрасні романи. Мій попит жінки, яка реалізована, яка не займається тільки домашнім господарством, яка виросла й живе в місті, яка цікавиться сучасною культурою й живе в сучасній, модерній культурі, яка займається музикою в модному світовому контексті, — ця література мій попит задовольняє. Існує хибна думка, що жіноча література, жіноча музика, жіноча поезія це, так би мовити, — ще більше «соплєй». Ні. Візьміть прозу й поезію Оксани Забужко. Або — Наталки Білоцерківець, Оксани Пахльовської. А Ліна Костенко, яку вважаю абсолютним генієм! Причому, Ліна Костенко не тільки Поет і Людина епохи — це один із небагатьох наших моральних авторитетів. Оце і є для мене жіноча література.
Kr.: Ви співаєте пісні на власні вірші. Чи не збираєтеся видати їх?
М.Б.: Ні. Коли почала писати музику, зверталася до українських поетів, вірші яких дуже люблю. Є поезія, що одразу входить із тобою в резонанс і перетворюються на музику, яка є реакцією на те, що відбувається в суспільстві. Так з’явилися пісні на вірші Олександра Олеся у 89-му році, які я співала на «Червоній Руті»: «Ой, не квітни, весно, мій народ в кайданах, мій народ в задумі, очі його в сумі». Або, скажімо, вірші, Євгена Плужника, написані на початку двадцятого століття, «Розстріляне відродження»; вірші Василя Чумака; мітологічна українська поезія Богдана-Ігора Антонича. У мене загострене відчуття справедливости, і я відчувала ґлобальну несправедливість до свого народу, своєї нації. Тоді в мене переважали громадянські мотиви. Але я ставала старшою. І в якусь мить стало бракувати віршів, які б віддзеркалювали моє нове ставлення до світу. Я народилася в Харкові і мені завжди бракувало української міської культури — того, що зараз пишуть Юрій Андрухович, Сергій Жадан. Тоді, у 89–90-му я почала писати сама. Розуміла, що це не можна назвати поезією, це — лише тексти пісень. Тому й не хочу видавати збірку своїх віршів, бо знаю: в Україні є Ліна Костенко. Але писати самій — сподобалося. Це великий азарт — шукати саме те єдино потрібне слово, оформити свої почуття своїми ж словами. І поки не знайдеш, не можеш заспокоїтись.
Kr.: У Вас є пісня «Із янголом на плечі». Це Малкович. Тобто, Ви й тепер звертаєтеся до поезії інших?
М.Б.: Поезію Малковича я знаю всю. Коли вчилася в університеті познаходила його книжечки, які він видавав ще в «Молоді». Крім того, Іван — мій кум і великий друг. Коли близько спілкуєшся з людиною, гарно її знаєш, ходиш із нею на каву, часом забуваєш про те, що поруч з тобою живе особистість, яка вже увійшла в історію української літератури. У мене була ситуація, коли я відкривала його збірку «Ключ» (дуже її люблю), читала і дзвонила йому, аби сказати: «Слухай, Іване, ти геніальний!». От читаю: «Хтось із дитям удвох бродить різдвяним садком, каже дитятко: Я — Бог, трусить сніжком». Одного разу я це прочитала і подумала:"Це про мене, я думаю про те саме!" І так народжується музика, так народився «Різдвяний альбом». В мене багато пісень про янголів, про Різдво, дуже люблю це свято.
Kr.: Щодо пошуків відповідей на питання про роль жінки в житті дитини, чоловіка, родини, суспільства. Яке воно — Ваше бачення цього?
М.Б.: Жінка — це, насамперед, відповідальність. Та відповідальність, яка дає їй можливість ширше відчути смак життя. Жінка повинна реалізуватись, знайти себе, відчути свою потрібність. Але найбільше вона має зреалізуватись як дружина, як мати. Я не знаю вищого щастя, ніж народити дитину. Створювати затишок — це теж щастя. Готувати їсти — це смак життя. Багато чого можна не робити, а от уміти потрібно все. Якщо знатиму, що комусь потрібні мої власноруч зліплені вареники, я із задоволенням буду їх ліпити. Не постійно. Щоб це не перетворилося на каторгу. В кожному русі жіночої сутности шукаю отой смак життя. Коли є малесенька дитина, ти береш її пелюшки, відчуваєш її запахи, руки в воді… це і є смак життя.Щодо суспільної реалізаціїї при цьому... Звичайно, важко бути багатодітною матір’ю й президентом країни водночас. Тут на якомусь етапі потрібно щось приносити в жертву. І тоді треба чесно відповісти собі на всі запитання й вибирати: присвятити себе суспільству або мистецтву, дітям або чоловіку, якого любиш.
Kr.: Ми все ж таки різні. І те, що чоловіки шукають в нас, дещо різниться з тим, що нам потрібно від чоловіків. Звичайно, в нас немає тої сили, яка є в них. А якої сили, на Ваш погляд, чоловіки шукають у жінки?
М.Б.: Я ніколи не поділяла щастя чи любов на жіноче й чоловіче. Повнота щастя для всіх однакова й не може розподілятися за статевою ознакою. Але жінка від Бога така істота, що здатна пристосовуватися до обставин. Якщо жінка знайшла чоловіка, знайшла себе в сім’ї, вона може знайти себе й не тільки там. Якщо так сталося, що в неї цього вогнища нема, вона змушена бути сильною, може навіть себе й суспільство переконувати, що це — єдино можливий шлях для жінки. А потім вона зустрічає чоловіка і настільки його любить, щось хоче зробити для нього і ця ж сама жінка через деякий час може говорити, що сила жінки — в її слабкості. Тобто, жінка — істота, яка має гнучку психологію,як на мене. І в цьому є мудрість. Потрапивши до інших обставин, вона буде дотримуватися зовсім іншої філософії.
Якщо говорити про наше суспільство, то воно в більшості взагалі має культуру на марґінальному рівні. Візьміть будь-який журнал: з подружньої вірності у нас кепкують; дітей мати не модно; музика — це значить шансон; газети — це жовта преса. Немає ідей в політиків, спрямованих на підняття загального культурного рівня. У молодих немає мети піднімати свій рівень і дряпатися наверх. У великих містах молодь ще бачить якісь перспективи і намагається чогось досягти. А в селі й маленьких містах — опускається і справжні цінності підміняються сурогатом.
Kr.: Існує думка, що руйнування інституту материнства, інституту сім’ї — це наслідок панування фемінізму.
М.Б.: Я не феміністка. Бо розумію, що в світі все збалансовано і взаємопов’язано. Якщо десь забирається, то в іншому додається. Жінка має бути в одних правах з чоловіком, але якщо їй дане таке щастя, як материнство, то не варто змагатися з чоловіком за інші позиції. Десь вона мусить поступитися. В одному я переконана, що цей вибір має бути за жінкою, а не за суспільством, яке цей вибір нав’язує. Це право кожної людини. Хоч мене й вважають сильною, але всередині я себе так не відчуваю. Борюся зі своїми слабкостями і, мабуть, ця внутрішня боротьба назовні виглядає як сила. І чоловіча підтримка мені, звичайно ж, потрібна.Я багато що можу сама.Незалежності мені не бракує.
Для мене головне — моральна підтримка, мені потрібний сильний чоловік поруч.А оскільки я все ж не слабка сама, то він має бути ще сильніший.
Kr.: А чи це не фантом? Думаєте, такі ще є?
М.Б.: Що вкладати в поняття «сильний»? Якщо людина в чомусь талановита — це і є її найбільшою силою. Якщо в ній є Божа іскра — чи то вона талановита в живопису, чи грає на роялі, — це і є сила. Ще мене приваблюють оптимісти. Я сама оптимістка, свідомо не допускаю до себе погані думки. Мені важко спілкуватися з песимістами. Натомість, може привабити людина, яка у важку годину скаже мені, — все буде добре. Я в це повірю, і тому дійсно все буде саме так.
Галина Родіна
|
