Марія Бурмака: “Інколи читаю й видання, які ховаються потім від дитини”

Коли, на початку 90-тих канадська компанія"Євшан" випустила перший компакт-диск Марії Бурмаки під назвою"Марія", він став і першим в історії CD, записаним українським виконавцем. Кожний новий альбом Марії Бурмаки чітко окреслює певний стан внутрішнього розвитку співачки: від настроєвих нюансів до концепції звучання. У 1997 році Марія приходить на телебачення і робить стрімку кар’єру телевізійної ведучої. Її телепроекти завжди викликали і викликають значний резонанс у глядячів. Вона відома за телепроектами "КІН", "Хто там", веденням ранкової програми "Чайник" в прямому ефірі каналу СТБ, “Досягти мети” на 5 каналі. Якщо ж додати трохи особистого сприйняття, завжди згадую її зізнання: “Люблю, коли смак життя тане на кінчику язика...”

-Пані Маріє, якими ЗМІ Ви користуєтесь повсякдень?

-Передусім - це інтернет-ЗМІ. Життя дуже насичене, й останнім часом я навіть пресу читаю в Інтернеті. Крім того, я не потребую коментарів до новин, часто я їм просто не вірю. Заходжу на Укроп, Українську правду, Главред, ProUa, Ua-media, Телекритику, Mignews. До речі, саме з останнього сайту я свого часу ледве не в режимі on-line довідалась про теракти в США: якраз сиділа в Інтернеті, оновила стрічку новин і раптом побачила ту неймовірну картину; нічого не могла зрозуміти, бо ще ніхто про це не повідомив. Потім, якщо ти навіть хочеш знайти якогось компромату, різні трактування події – Інтернет також поза конкуренцією. На телевізійні проекти просто не вистачає часу, не завжди дивлюсь навіть свою програму. Всю увагу поглинає творчість, робота, дім, дитина.

-Якою є Ваша загальна оцінка медійного ринку України?

-Дуже шкода, що мало україномовної преси. Не говоритиму про політичну заангажованість, тому що я втомилася від політики і вирішила уявити собі, що я нібито вже живу в якомусь маленькому демократичному суспільстві. Я рада, що в мене є можливість писати й записувати музику, тому що творчість – для мене визначальна річ у житті. Єдине, що б мені хотілось – щоб Україна була українською, а через те – надзвичайно прикро, що так мало нормальних українських ЗМІ. Навіть якщо це україномовна преса, все одно вона не представлена у повному спектрі. Колись Микола Зеров говорив, що нація буде повноцінною, коли українською розмовлятимуть злочинці і проститутки. Я б із задоволенням почитала абсолютно аполітичне видання, а деколи й жовту пресу українською, чому б і ні? Я не боюся в цьому зізнаватись. Всі ми люди й думаємо не тільки про високе, іноді хочеться почитати якісь плітки. Тож купуєш бульварну пресу, де пишуть хто з ким зустрічається, що з ким із зірок відбувається. Я жінка, і, звичайно, коли зустрічаюсь із подругами, так чи інакше ми можемо обмивати одне одному кісточки. Через те інколи й читаю подібні видання, які ховаються потім від дитини. Але проблема в тому, що всі вони переважно російськомовні. Я настільки втомилась від цієї боротьби, від усвідомлення того, що я – діаспора в своїй країні, від того, що мене постійно запитують, чому я співаю українською мовою. Ну нікому ж не спаде на думку розпитувати про це англійського співака в Англії! Я розумію, що це питання передусім політичне, а відтак – економічне. Але на даному етапі мені вже набридло бути в постійній опозиції. Через те зараз я просто живу так, як вважаю за потрібне, говорю і співаю мовою, якою вважаю за потрібне і маю свою позицію, але нікому її не нав’язую.

-Що Ви вважаєте найголовнішим особистим здобутком минулого року?

-2003 рік позначився тим, що радикально змінилось моє життя – і творче, й особисте. Помінялося все – мій сімейний статус, місце проживання, телефони і найголовніше – моя творчість. Творчих здобутків дуже багато. Я випустила альбом “Live”. Дуже серйозною подією в моєму житті було те, що я співала з оркестром на День незалежності США гімни України й США в резиденції посла цієї країни. Це насправді велика честь, коли американські представники вирізнили мене з-поміж усіх інших українських виконавців, вважаючи, що я є найдостойнішою людиною для цього. Я відчувала дуже велике хвилювання в той момент. Крім цього проїхала з туром по десятьох містах України; зняла відеокліп. Почала записувати новий альбом. Цей рік був для мене переломним.

-Яка подія на українському медіа-ринку торік запам’яталась найбільше, а можливо, навіть вплинула на хід Вашого існування?

-Мій світогляд давно сформований, з цього погляду не можу назвати жодної події, яка б щось у моєму житті кардинально змінила: я змінюю його сама. Вразив фільм Сергія Буковського “Український документ”. У цьому році було багато дуже серйозних втрат, особливо це стосується відходу Олександра Кривенка, тому що він був моїм великим другом. Пам’ятаю, коли моїй Яринці було п’ять місяців, Сашко прийшов до мене в гості. А у нього самого – четверо дочок, старша й трійнята. Тож він сказав мені: “Коли тобі буде важко, згадай про мене”. Він сказав це мені як молодій мамі, але потім було багато в житті й інших моментів, коли я згадувала ці його слова. І зрештою - ця абсолютно незрозуміла безшабашна смерть... Востаннє я бачила його в США під час конференції “Україна на шляху до інтеграції в світове співтовариство”. Ми тільки прилетіли до Вашінгтону, і я спустилась у фойє готелю. Там ми зустрілися з ним і поїхали на набережну річки Потомак, пили каву, спілкувались. Це була така романтика! А за десять днів до своєї загибелі Сашко раптом подзвонив мені о другій ночі. По телебаченню транслювався мій концерт, тож він наговорив мені купу компліментів. На жаль, не так багато в житті справжніх друзів, з якими можна отак запросто спілкуватись хай навіть і серед ночі. Те ж саме можу сказати й про Сергія Набоку – унікальну, надзвичайно правдиву й іронічну людину. Ці дві втрати дуже сильно вдарили по моєму житті, завжди це відчуваю. Зараз часто здається, що бачиш когось із них у натовпі. 8 квітня, під час прямого ефіру “Громадського радіо”, я не сказала ані слова, плакала й не могла зупинитись. Також мене вразила ще одна подія, після якої я записала пісню “Не бійся жити”. Справа в тому, що восени 2002 року брала участь у програмі Ані Безулик “Я так думаю”, що була присвячена СНІДу. І тоді я вперше побачила поруч ВІЛ-інфікованих людей і зрозуміла, наскільки це величезна проблема, наскільки ці люди самотні в нашому суспільстві. А в травні минулого року на “Громадському радіо” провадився масштабний прямий ефір пам’яті жертв СНІДу, мене запросили на круглий стіл. У повсякденному житті ми не замислюємось, що Україна знаходиться на першому місці в світі за темпами поширення ВІЛ-інфекції. Суспільство відкидає таких людей, доведених до межі самогубства. Ніхто їм не є моральною підтримкою, вони відчувають страшенну нетолерантність до себе і деколи просто бояться дізнатись про свій статус. Отже це буде поширюватись і поширюватись, і врешті-решт ця проблема так чи інак торкнеться кожного. На “Громадському радіо” я бачила двох інфікованих юних дівчат, дуже приємних зовні. Одна з них казала в ефірі, що живе в маленькому місті, і коли їй ось тут радять відстоювати свої права, вона знає, що не боротиметься. Усі показують на неї пальцем, хоча вона не більша грішниця, ніж хтось інший, так трапилось випадково. А потім ці молоді люди з різних куточків України сказали мені: “Ви ніколи не приїдете до наших містечок, а можна Ви нам заспіваєте?” Ми вийшли на сходи і я співала їм “Чорні черешні”. На прощання вони прохали в мене дозволу написати на мою електронну адресу, бодай без відповіді, аби знати, що я прочитаю... Після цього я написала пісню. “Не бійся жити, світ – для того, щоб любити тебе”. І скажу відверто, інколи й самій потрібно, щоб хтось сказав це мені.

Анатолій Лучка