Ваш новий альбом називається “Саундтреки”, саундтреки до нашого життя. Скажіть будь ласка, чи було у вас бажання, або пропозиція адаптувати один з таких саундтреків до справжнього кіно?
Поки що не було. Чесно кажучи, акщо не буде, я теж не здивуюся, бо це не було моєю метою. Я знаю, що деякі люди розуміють буквально: випустила альбом, назвала “Саундреки” і ось, будь ласка, беріть. За моє життя були пропозиції написати саундтрек, тоді мені нічого в голову не прийшло і я не взялася за цю роботу, а тут ідея інша. У мене була пісня “Це не тільки шоколад” і там були слова: “У кіноверсії життя на смак солодкі почуття, це знаєш ти, це знаю я. Те все придумаємо ми, які лишилися дітьми у світі світла і пітьми.” Я тоді написала цю пісню, а потім подумала: нас деколи вражають фільми, які ми дивимось, але, по суті, історія кохання кожного з нас є на багато цікавіша і не настільки проста. І у моєму житті було так, коли я писала музику, і у житті інших людей так само. І вони можуть послухати цю музику і придумати своє кіно під неї.
Які ваші кіносмаки?
Я не можу назвати себе фанатом, але я люблю ходити в кіно з дитинства і деколи в неділю, коли погода сприяє, я говорю друзям: “Давайте сходимо в кіно!” Тоді я вибираю між тими новинками, що є в кінотеатрі, і часто ці фільми запам’ятовуються на все життя. Наприклад, ціяї неділі я дивилася картину “Ще одна з роду Болейн”. Дуже сильний фільм, дуже багато питань ставить. А буває, коли є особливий для тебе фільм, який довго шукаєш в Інтернеті, по знайомим, в раритетних магазинчиках, в парі місць у Києві, де йде альтернативне, неформатне, некомерційне кіно, або чекаєш чергового фестивалю “Молодість”. І це не обов’язково повинна бути якась гіперновинка. От зараз мені записали всі фільми Бертрана Бліє, що я хотіла подивитись. Люблю фільми Тарковського, але це дуже залежить від настрою. Минулого тижня ми зібралися з друзями і нарешті подивилися фільм “12” Міхалкова. Це фільм, про який потім хочеться говорити. На мене шалене враження справив фільм “Остров” Павла Лунгіна. Настільки, певно, що в мені щось змінилося. Ви знаєте, там декілька прототипів цього старця. Один з них – реальний персонаж в Росії отець Ніколай Гурьянов, що не так давно помер. Він дійсно жив на острові. Я багато знайшла про нього, читала, намагалась зрозуміти. Це не милі фільми вихідного дня, коли знайшлися і люди і ситуації, які тобі попсували настрій, і хочеться цей настрій підняти. Тоді дивитися такі стрічки я, чесно кажучи, не раджу, і хоча це геніальний фільм, після нього настрій може стати ще гіршим. У мене є ще пару рецептів фільмів, які я можу дивитися завжди, з будь-якого місця, переглядати якісь малесенькі ньюанси. Це фільми Рязанова. “Любовь и голуби”--фільм, який я знаю напам’ять, але кожного разу будь-яка фраза з нього просто вражає мене на повал. Є фільм “Реальна любов” (“Love Actually”) – там багато маленьких любовних історій, які пов‘язані між собою. Дивишся і розумієш, що любов скрізь. Зараз в мене один знайомий приїхав, агітує подивитися фільм “Сафо” – він сценарист, живе у Ялті і якось причетний до написання сценарію цього фільму. Він каже, що хоче подивитися його на великому екрані, бо багато що знімалося в Євпаторії. Але це мені оптимізму не додає. Мене не приваблює ця тема, це не моє. Більше того, є фільми, на які мені незручно було б ходити з чоловіком. Певно, я досить традиційно вихована і в деяких моментах я соромлюсь і відчуваю себе незручно. Те ж саме, коли розповідають непристойні анекдоти або ще щось таке - я не знаю як реагувати і намагаюсь не наражатись на такі моменти.
Ви говорили, що вам цікаво спробувати себе у дублюванні кіно. Якою була б ваша героїня?
До речі, після “Ще одної з роду Болейн” я ставила собі питання: кого більше в моєму характері – Анни Болейн, чи Марії Болейн. Там описано два радикально різні характери жінки, і якщо ви подивитесь, то зрозумієте, що в мені більше Анни. Є люди, які навпаки вважають, що в мені взагалі цього немає, що я прихильниця повного патріархату і “стєрва всєх стервєє” – не про мене. Просто я людина, яка зовсім не плете інтриги. Та я і сама не знаю... І яку героїню хотіла б озвучити – також. Мені просто цікаве щось нове, це раз. По-друге, мені все ж таки хочеться трохи спробувати себе у акторському амплуа. Але я прекрасно розумію, що в мене немає професійної освіти, бо дублювання – це теж акторство. По-третє, в мене, в принципі, пізнаваний тембр голосу. А по-четверте, зі знаком мінус, в мене не ідеальна вимова і я, чесно кажучи, не знаю, чи мене взяли б. Я часто кажу “шо”, я швидко розмовляю. А з іншого боку, може українським фільмам як раз потрібна жива, але не ідеальна вимова, бо інколи цей дубляж настільки вихолащений, і якби Анна Болей, наприклад, була українкою, то вона б так не говорила. У пісні “Поранена в серце” в мене є фраза “як получилось не знаю”. Мені говорять, що як це, ти український філолог! Але повірте, коли я пишу пісні, я пишу так, як мені приходить в голову. То що ми, україномовні люди, ніколи не кажемо в побуті “я не знаю, як воно получилось”? Або “я не знаю, як воно вийшло”. Деколи ми допускаємо отакий люфт розмовної мови, і якби у цій пісні я почала вигадувати як мені сказати правильно, “як сталось у моєму житті”, вона не була б така пронизлива. Ця пісня – дуже яскравий момент. Вона писалася не для того, щоб її обговорювали, щоб вона звучала на публіці. Я писала її тому, що в мене була така біль на душі, що мені захотілося це зробити. Тому от так написала, і як получилось, не знаю.
Реальне життя – це не тільки шоколад... Скажіть, будь ласка, ваше життя яке на смак?
Ну от хотіла не пити каву зранку, і бачите? При тому, що в мене болить голова останнім часом, і її треба пити менше. Тому моє життя має смак кави... і кави з молоком також. У моєму житті відсутній смак сигарет. Вже більше року минуло з того часу, коли я перестала курити. Дуже важко далося, але коли прокидаюся вранці і дивлюся, що в мене такий рожевий колір обличчя, я думаю, що зробила це правильно. Моє життя має смак поцілунків. Правда, красиво сказала? (сміється) Та це теж не є моє основне дозвілля.
Що для вас краса?
Краса в гармонії, і якщо говорити про людину – в поєднанні усіх моментів і елементів, що неможливо без фізичної краси. Я ширше сприймаю це поняття, але краса – це теж якісь параметри, якісь лінії. Ви знаєте, мій батько казав одну річ... От чому жіноче тіло красиве у всі часи? Бо це вигнута пряма. Лінія має найбільшу силу та ефект – так тато переконував мене, що я повинна отримати рівну осанку. Просто є якісь моменти пропорцій, плавності рухів, золоте січення, якась певна віддаленіть очей від носа і таке інше. Це відчувається. Далі вступає в силу привабливість, внутрішній шарм, харизма і сексапільність. Що не кажи, є дуже гарні жінки, в яких цього немає, а є жінки не класично гарні, але які привертають чоловічу увагу. І внутрішній світ важливий, бо може бути гарне лице з абсолютно тупими очима. Хоча те, що я зараз суджу, не має жодного значення – я жінка, фільм “Сафо” мені не цікавий. Я можу сказати, що приваблює в чоловіках.
А що приваблює в чоловіках?
Харизма! Крім звичайних чоловічих якостей теж є фізична досконалість і краса. Жінок у чоловіках приваблюють суто чоловічі риси – це зухвальство, це схильність ризикувати, це можливо, якась сила, якої немає в жінці. Ну чому мені повинен подобатись чоловік, схожий на жінку? Я сама жінка. Хоча мені подобаються чоловіки з довгим волосям. Є чоловіки, які багатьом подобаються, а мені ні – це на рівні відчуттів.
Вам подобається зовні Віталій Козловський?
Я вам навіть скажу, що Віталій Козловський зовні дуже схожий на мого хлопця. Я навіть Віталіку на моєму дні народженні показувала: дивись, дивись, як він на тебе схожий! На що на кінець вечора, виходячи, Віталік казав: “Бурмака, скажи, що ти любиш все таки мене!” Ну, поп-кумир, він належить всім. І справді, такий типаж мені подобається: строгий ніс, класичні риси обличчя, довге волосся – мені це подобалось завжди. Ми ж Віталіка Козловського сприймаємо як культурне явище разом з його піснями, разом з його піаром, разом з його харизмою. А просто Віталій Козловський, який є добрий, з м’яким характером хлопець – це не той Козловський, якого всі бачать.
Чи співали ви колискові Яринці?
Коли раніше мені ставили таке питання про моїх батьків, я відчувала в цьому елементи якогось фарсу. Мама народила мене у 20 років, вона була спочатку студенткою, потім викладала. Ми рік жили у Києві, поки тато вчився в аспірантурі. Вони приділяли мені дуже багато уваги, але мені завжди здавалося, що колискові – це якийсь атавізм, що лише якісь бабусі в селі співають тим дітям колискові. Я не уявляла, щоб моя мама мені співала, але, ви не повірите, Ярині я колись почала співати колискові і роблю це зараз. Абсолютно європейська жінка ХХІ-го століття, а моя дитина ще більше, тому що емо, готи, група “Tokio Hotel” – всі молодіжні кумири проходять повз нашу квартиру. І от в такій сучасній ситуації деколи звучить прокання “мамо, заспівай мені колискову”, і я співаю “ой, люлі-люлі, налетіли гулі.” Така парадоксальна ситуація. Але у цьому житті воно дійсно заспокоює, особливо сучасних дітей, які з усіх сил намагаються бути “поганими дівчатками”. Дитина може соромитися своїх емоцій, їй хочеться, щоб мама сказала щось лагідне, але підлітку важко сказати “мамо, приголуб мене”. Тому з колисковою вона відчуває ту порцію ніжності, лагідності, яку вони всі потребують.
Рената Літвінова колись сказала, що головне у житті – знайти своїх і заспокоїтись. Ви вже знайшли своїх?
Я б сказала, що найважливіше в житті – знайти своїх і йти з ними далі. Мій батько говорив одну цитату Дмитра Топталова з “Четьї Мінеї” – це українська література XV-XVI століття: “Всі ми виставлені в життя як мішені для стріляння – хтось більше, хтось менше.” Особливо відомі, публічні люди. Я виставлена як мішень для стріляння для дуже багатьох людей. Мені буває дуже складно, і якби в мене не було своїх... Знайти душу, яка була б з тобою поряд зовсім непросто, і дуже часто доводиться бачити не своїх і співати не для своїх. Але коли серед тисячі ти знаходиш свою людину, дуже важливо не втратити її і зробити для неї все, що можеш.
Скажіть, будь ласка, якою була б ваша музика, якби український шоу-бізнес і загалом музичний смак багатьох українських слухачів не був настільки обмеженим, стереотипним і недосконалим? Чи доводилося через це йти на компроміси?
Я вважаю, що мені дуже пощастило в житті: практично ні. Я думаю, якби це була інша країна та інша ситуація, можливо, моя музика була б більш затребуваною, можливо, такої музики, як у мене, було б трохи більше, можливо, на таку музику не вішали б політичні ярлики, від чого я втомилася. Кожна моя пісня – це, фактично, творчий пошук, жодна не була написана спеціально для чогось, жодна не була спеціально спрощена. Так, буває, що написано 20 пісень, а з них вибирається 10 і якісь відкладаються на потім. Я не думаю, що за іншої ситуації я б частіше випускала альбоми – це неможливо, я не пишу так швидко. Я би, може, більше записувала кліпів і вони б скрізь були на екрані – деколи буває дуже складно з українським телепростором. Ще є такий момент: я вже досить довго співаю і дотепер залишаюся в топі. Були хвилини, коли здавалося, що ну от вже якась вершина, а далі просто існування. Але ти йдеш, бачиш бігборд, де ти сфотографована, обкладинка одного журналу, другого, потім виходить твій альбом – ти бачиш визнання якогось успіху. До цього багато років проходить, і досить складно триматися в такому топі. Та немає поганого, щоб не вийшло на добре. В “Саундреках” є 5 кліпів, чого для підтримки альбому досить непогано. І те, що ніколи не було такої ротації моїх кліпів, щоб вони з усіх усюд, означає, що ніколи не було перебору, щоб все це набридло людям, щоб вони вже не хотіли бачити і чути. Це, насправді, сильна річ, коли людина хоче почути тебе ще. Через те великий сольний концерт був у мене насправді лише один, у 2000 році. Він вийшов на касеті, на DVD і його досі інколи показують в телевізійних ефірах. І питають коли буде наступний. А якби мені було простіше в українському шоу-бізнесі і я робила би більше таких концертів, то невідомо чи так би чекали від одного до другого.
Ольга Єрман
|