| 12 січня до редакції “ВЗ” завітав зірковий тандем Марія Бурмака і фронтмен групи “Мандри” Фома.
20 січня вони дають спільний концерт у Львівському державному театрі опери та балету ім.С.Крушельницької “Йорданський вечір в Опері”, який організовує агенція “ДікАрт”). Телефон не змовкав, втім, питання сипалися переважно на Марію. Друкуємо найцікавіші.
- Алло, це Ірина Кук. Я живу в Пустомитах. Чи можу я поговорити з Марією Бурмакою? Це ви? Маріє, я пишу естрадні пісні, але не знаю механізму, як їх продають виконавцям і як мені захистити свої авторські права. Колись на вашому концерті я передала вам листа з піснями для Пономарьова, бо не знала, як його знайти…
- Хочу одразу сказати, що я пишу свої пісні сама і чужих не виконую. Це сенс моєї творчої діяльності. Я втілюю у пісні власні почуття. Що ж до інших виконавців, то треба знаходити на них виходи через сайти. Дати прізвище на пошук. А щодо авторських прав… Адреса Всеукраїнської агенції з авторських прав у Києві - вул.Богдана Хмельницького, 30. Я співпрацюю з нею. Можна прийти туди з піснями, і вам пояснять процедуру.
- Алло, це Дмитро. Добрий день, це пряма лінія? А Марічка Бурмака є?
- Так. Я тут.
- Радий вас чути. На вашому офіційному сайті дуже поширена автомобільна тематика. Любите швидкість?
- Я вам зізнаюся… У моєму житті був такий момент, коли я вже майже їздила. Мені навіть здавалося, що скоро я буду Шумахером! Але через деякий час в’їхала в паркан власного будинку. Тому наразі швидкість, коли я за кермом, входить у мої “творчі плани”. Для початку хочу навчитися їздити добре.
- Алло! Марію можна? Це Анатолій з Тернополя. Чув, що ви маєте багато дипломів і навіть швачки та медсестри… Це правда?
- Абсолютна правда. Швеї-мотористки другого розряду та медсестри, оскільки вчилася у вищому навчальному закладі, де була військова кафедра. До речі, я дуже часто згадувала про них, коли співала на Майдані, як про вихід на випадок, якщо все складеться не так, як би мені хотілося. Я думала про те, що може настати час, коли мій головний фах української співачки вже не буде нікому потрібен, як і другий теж – викладача української мови і літератури. Бо, може, ця мова вже не буде потрібною взагалі…
- А вчителькою ви працювали?
- Коли вчилася в університеті і проходила практику. А коли я вчилася в аспірантурі Київського університету (цього року я захистила дисертацію в Інституті журналістики), то читала лекції студентам. Втім, вони перетворювалися на “зустріч з цікавою людиною”. Я намагалася вести практичні заняття з телевізійних технологій, а починалися запитання на зразок: “Які у вас творчі плани?”, “А коли вийде ваш наступний альбом?”.
- Я б вам свою дитину, як вчителю, довірив би.
- У мене батьки – викладачі, і я знаю, що викладати – це просто фантастика. Діти мене любили. Ще рік після завершення моєї практики надсилали мені привітання. На 8 Березня, Великдень. Я маю добру, виховану доньку, і, думаю, що мені справді можна довірити інших дітей.
- Алло, добрий день! Це пряма лінія “Високого Замку”. А можна Фому?
- Так. Здрастуйте.
- Це Людмила телефонує. Я пам’ятаю вас ще з “Території “А”. Перший кліп, який я там побачила, був про Снігову Королеву. Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про теперішнє життя своїх колег з “Території”, і які стосунки між вами залишилися з того часу?
- По-перше, хочу сказати, що “Мандри” ніколи не були в “Території “А”, як в організації. Це була агенція, а ми просто розміщували в ефірі її передачі свій кліп. По-моєму, зараз з нею залишився тільки Віктор Павлік. А група “The вйо”, яка мені там подобалася, на жаль, розпалася.
- Алло, це “Високий Замок”? А можна пані Марійку до телефону?
- Я тут є. Добрий день.
- Дуже приємно вас чути. Це турбує Роман з Івано-Франківської області. Не знаю, чи ви пам’ятаєте, але у 1990 році був ювілей козацтва, і ми разом співали пісні у Запоріжжі. Не пам’ятаєте?
- Знаєте, стільки подій минуло за 14 років… Треба тільки напружити пам’ять… Я завжди любила співати козацькі пісні.
- Я чув, що майдан Незалежності збираються перейменувати на майдан Свободи, а може, краще перейменувати його на майдан Злуки?
- Я вам скажу чесно. Як на мене, зараз не той час, коли варто піднімати питання перейменовувань. На нас і так чекає багато роботи – кожного на своїй ділянці.
- Алло! А де Марійка?
- Марійка тут сидить, біля телефону.
- Останнім часом я щось не бачу вашої передачі. Вас закрили? А може, переслідують?
- Останній рік ви мене справді почали більше бачити як співачку, але я встигла ще й захистити дисертацію на тему “Телевізійна технологія створення контактних телевізійних програм. Український контекст 1993-2003 роки”. Телевізійна журналістика – це дуже цікава річ. Для мене – це як наркотик. Але зараз у мене ні на що не залишається часу, крім музики.
- Чи можна детальніше про дисертацію?
- А що саме вас цікавить? Вона налічує 250 сторінок, і переказати її коротко я не зможу. Захист тривав три години.
- Навіщо вам це? Що, збираєтесь викладати?
- Знаєте, існує такий стереотип: “Ти співачка? От і співай…”. Я борюся з ним все життя. Коли я ще вчилася в університеті, стала лауреатом “Червоної рути”. Тоді у мене з’явилося дуже багато концертів. Студенти думали, що п’ятірки посипляться на мене автоматично, а все вийшло навпаки. Дуже багато викладачів поставили питання по-іншому: “Співай, співай, все одно сесію складатимеш, тоді і поговоримо, подивимося, що ти знаєш…”. Точно так само було і тоді, коли я почала вчитися в аспірантурі. “Співачка? А чому тоді не в інституті культури?”. А я ще зі школи мріяла вчитися в Київському університеті. Тепер мене не тільки запрошують викладати як телевізійного журналіста-практика, а ще й запропонували написати підручник.
- Алло! Пані Маріє, у мене до вас таке запитання. У зв’язку з чим ви прийняли рішення виступати на Майдані, і чи робили вам пропозиції з протилежного табору?
- Для мене це було настільки логічно, що я навіть не уявляла, де ще могла б бути в цей час. Сама я з Харкова, у дев’ять років мені здалося, що відбувається страшна несправедливість. Я усвідомила, що моя мова у Харкові чомусь чужа… Що моя культура нібито нікому не цікава… Що українська школа в Харкові одна… І оце почуття несправедливості веде мене всю дорогу. Воно привело мене на “Червону руту”, на голодування студентів, тепер на Майдан. У 1992 році я написала пісню “Ми йдемо”. Не минуло і 13 років, як її назвали “Гімном помаранчевої революції”.
- Пані Маріє, а ще хочу почути, кого ви бачите на посаді міністра культури в уряді Ющенка?
- Віктор Ющенко – це людина, якій я особисто довіряю. Він професіонал, і в Україні достатньо інших професіоналів, щоб обрати достойну людину. А особисто мені хотілося б бачити міністром культури людину, яка цю культуру любить. Думаю, це найважливіше. До того ж ця людина має бути в цій культурі і вже щось у ній зробити. Сьогодні наша культура не потребує слів та заламування рук. Вона потребує реальних дій для підтримування національного виробника.
Олена ЛАНЬ
| 
